про акцент

1. n

1) широка частина (спини, спинки)

2) амер., розм. молода дівчина, дівчинка

3) груб. дівка

4) (the B.) розм. оксфордські студенти

5) кін. освітлювальний прилад

2. adj

1) широкий

2) просторий, великий

3) вільний, широкий

4) явний, відвертий; помітний; ясний, очевидний

5) повний, цілковитий

6) загальний, у загальних рисах

7) грубий, непристойний

8) фон. відкритий (про звук)

9) головний, основний

3. adv

1) широко

2) вільно, відкрито

3) цілком

4) з помітним (сильним) акцентом

* * *

1) широка частина (спини, спинки)

2) aмep. молода дівчина, дівчисько; дівка

3) заст. = broad-piece

4) ( the Broad) оксфордські студенти

5) кiнo освітлювальний прилад загального, розсіяного світла; широковипромінювач

1) широкий

2) великий, просторий

3) широкий, вільний; терпимий

4) явний, певний; помітний; відвертий; повний, цілковитий; помітний, сильний ( про акцент)

5) загальний, широкий; у загальних, основних рисах

6) грубий, непристойний

7) вільний, нестриманий, розкутий, розхлябаний

8) фон. відкритий ( про звук)

1) широко

2) вільно, відкрито

3) цілком, цілковито

4) з помітним, сильним акцентом

1) широка частина (спини, спинки)

2) aмep. молода дівчина, дівчисько; дівка

3) заст. = broad-piece

4) ( the Broad) оксфордські студенти

5) кiнo освітлювальний прилад загального, розсіяного світла; широковипромінювач

1) широкий

2) великий, просторий

3) широкий, вільний; терпимий

4) явний, певний; помітний; відвертий; повний, цілковитий; помітний, сильний ( про акцент)

5) загальний, широкий; у загальних, основних рисах

6) грубий, непристойний

7) вільний, нестриманий, розкутий, розхлябаний

8) фон. відкритий ( про звук)

1) широко

2) вільно, відкрито

3) цілком, цілковито

4) з помітним, сильним акцентом

Локк, Джон (1632, Рингтон - 1704) - англ. філософ. Освіту здобув в Оксфорді (ступінь бакалавра у 1656 р., магістра - у 1658 р.). Викладав в Оксфордському ун-ті риторику, давньогрецьк. мову, філософію. Од 1667 р. - секретар лорда Біллі (Шефтсбері), з яким він плідно співпрацював до смерті останнього (1683). Перша наукова стаття Л. була опублікована в Голландії, коли йому виповнилося 54 роки. Свій головний твір "Дослід стосовно людського розуму" Л. писав протягом 20 років. Хоча він витримав 4 видання і був перекладений на франц. та лат. мови, новизна висловлених Л. ідей викликала постійну критику. В Оксфорді філософські ортодокси навіть піддали твір Л. формальному осудові, на що його автор відреагував як на добру "рекомендацію книги". В центрі уваги Л. - проблема походження ідей, якій він дав емпіричне обґрунтування: немає "вроджених ідей", а людський розум першопочатково - це tabula rasa (чиста дошка), на якій досвід пише свої письмена. На відміну від Бекони, емпіризм якого має переважно методологічну спрямованість, Л. змістив акцент на теорію пізнання, передусім - на пізнання саме людської природи, а не природи як такої. Всупереч картезіанцям (зокрема, Мальбраншу), кембриджським платонікам та університетській схоластичній філософії він дійшов висновку, що всі людські знання мають досвідне походження, причому вони випливають не лише з зовнішнього (відчуття), а й з внутрішнього (рефлексія) досвіду. В основі будь-якого знання знаходяться прості ідеї, які виникають в результаті дії на людський розум первинних (протяжність, фігура, щільність, рух) та вторинних (колір, запах, смак, звук) якостей тіл. Із простих ідей утворюються складні, серед яких вирізняються три різновиди - модуси, субстанції, відношення. Л. вводить поділ знання також на три типи - інтуїтивне (виникає внаслідок порівняння ідей та встановлення їхньої подібності і відмінності); демонстративне (спирається на попереднє, виявляючи узгодженість чи неузгодженість ідей через опосередковуючі щаблі); сенситивне (сприйняття існування одиничних речей). Інтуїтивне знання стосується нашого власного існування (внутрішній досвід); демонстративне - існування Бога; сенситивне охоплює існування зовнішнього світу. Теза про існування Бога є наскрізною не тільки в "Досліді...", а й у "Другому трактаті про громадянське управління". Л. стверджує, що людині притаманні певні засадничі природні права, які є даром Божим усьому людству - право на життя, свободу і власність В. иникнення суспільства Л. обґрунтовує за допомогою теорії суспільного договору, однією із чільних ідей якої є ідея суверенітету народу: народ має право замінити своїх правителів (навіть шляхом революції), якщо вони не облаштовують його добробут та втрачають його довір'я І. деї природних прав людини та природного закону належать до засадничих у формуванні ідеології лібералізму. У висвітленні проблем релігії та міжрелігійних стосунків Л. - один із найпереконливіших фундаторів ідеї толерантності (яку він поширював і на атеїстів). У царині освіти головний акцент - на вихованні характеру й інтелекту.

[br]

Осн. тв.: "Лист про толеранцію" (1689); "Два трактати про управління" (1689); "Дослід стосовно людського розуму" (1690); "Думки про освіту" (1693); "Обґрунтованість християнства" (1695).

1. n (the strong) збірн.

1) сильні, здорові, дужі

2) владні, можновладні (про людей)

2. adj

1) сильний, дужий; що має велику фізичну силу

2) міцний, здоровий

3) витривалий

4) твердий, сильний (про волю)

5) могутній; що має силу (владу, перевагу)

6) сильнодіючий, сильний

7) численний

8) багатий

9) що має юридичну силу

10) сильний (у чомусь)

11) глибокий (про розум); здатний ясно мислити (міркувати)

12) добрий (про пам'ять)

13) сильний, вагомий, переконливий

14) рішучий, енергійний; крутий, суворий

15) ревний, старанний

16) виразний (про стиль)

17) грубий (про мову)

18) чіткий, певний, виразний, очевидний

19) гострий, їдкий, різкий

20) інтенсивний, різкий, гучний

21) міцний, нерозведений

22) що має певну кількість

23) стійкий, сталий, твердий (про ринок, ціни)

24) постійно високий (про ціни)

25) грам. сильний

26) фон. наголошений

27) фот. контрастний

3. adv розм.

дуже

* * *

1) сильний, який володіє великою фізичною силою

2) здоровий, міцний

3) міцний

4) твердий, сильний

5) сильний, могутній; який має силу, владу, перевагу; потужний; сильнодіючий; численний; багатий; який має юридичну силу

6) сильний ( у чому-небудь)

7) глибокий ( про розум); здатний ясно мислити, який має здоровий ґлузд; гарний, хороший ( про пам'ять)

8) сильний, вагомий, переконливий

9) рішучий, енергійний; крутий, строгий, суворий

10) твердий, переконаний; рішучий; ревний, старанний

11) енергійний, виразний ( про стиль); грубий, прямий ( про мову)

12) ясний, сильний, певний

13) сильний, гострий, різкий, їдкий

14) міцний, нерозведений

15) який має певну чисельність

16) eк. твердий, стійкий ( про ціни)

17) гpaм. сильний

18) фон. який знаходиться під наголосом

19) фoтo контрастний

20) у гpaм.; знaч.; iм. (the strong) сильні, здорові; сильні світу цього

1) сильно

2) різко, неприємно

Коген, Герман (1842, Косвіг, Анхальт - 1918) - нім. філософ. Засновник Марбурзької школи неокантпіанства. Проф. філософії Марбурзького ун-ту; у 1912 р. вийшов у відставку і переїхав до Берліна І. сторичне значення філософської школи, створеної К. та його учнями, полягає у спробі закласти основи філософської системи, яка б спиралася на ідеї гносеології Канта. Перший період наукової діяльності К. пов'язаний з інтерпретацією головних критичних трактатів Канта; другий - з розробкою власної філософської системи. У працях другого періоду відчувається вплив Канта, Маймона, Фіхте, Гегеля. Переосмислення філософії Канта К. пов'язує з виключенням з неї дуалізму "речей у собі" і свідомості, а також елементів матеріалізму О. сновним для філософії є питання про логічні засади понять математики, природознавства й етики. Тому найважливіше у філософії - "логіка чистого пізнання", мета якої - обґрунтування системи філософії. Філософія має бути не лише науковою за методом, а й за предметом. Теза про "іманентність буття свідомості" зближує Марбурзьку школу неокантіанства з школою "іманентів" (Шуппе), емпіріокритицизмом, а також з феноменологією Гуссерля. Центральним поняттям учення К. про математику є поняття безконечно малої величини, тому й метод він розглядає як метод обчислення безконечно малих величин. Оскільки реальність предмет отримує лише у числі, то в такий спосіб у межах філософії К. і на основі кантівської гносеології відроджується своєрідний піфагореїзм. Проте якщо в античному піфагореїзмі число розглядалось як онтологічна одиниця буття, монада, то для К. число - передусім методологічне поняття. Когенова концепція числа набуває рис функціоналізму. Звідси - акцент на відносності й релятивізмі. За К., істина релятивна, вона не є скарб, а лише процес його пошуку. Якщо логіка "чистого пізнання" орієнтується на математику, то "етика чистої волі" - на вчення про право і державу. Етика К. тяжіє до обґрунтування "етичного соціалізму". Подібно до того, як логіка встановлює категорії для наук про природу через математику, так і етика визначає результативні ідеї для наук про культуру через юриспруденцію. В людині чільним є статус юридичної особи. Держава - етичне поняття культури, мета історичного розвитку. Єдність держави гарантує лише ідея. З цієї точки зору, соціалізм - це ідея, рух до здійснення якої не має завершення. Вічність - головне поняття теорії соціалізму К.: в безконечному і вічному прогресі соціалізм є безконечно далекою метою, ілюзорною ідеєю. Більше того, етичні ідеали можуть бути можливою дійсністю лише за умови існування Бога, який, за К., також лише "методичне поняття".

[br]

Осн. тв.: "Кантова теорія досвіду" (1871); "Кантове обґрунтування естетики" (1884); "Система філософи". У 3 т.: "Логіка чистого знання" (1902); "Етика чистої волі" (1904); "Естетика чистого чуття" (1911).

1. n

1) тривога; сигнал небезпеки; попередження про небезпеку

2) тривожна сигналізація

3) сигнальний гудок (дзвінок)

4) військ. бойова тривога, сигнал тривоги; заклик до зброї

5) страх, сум'яття; паніка

6) шум, крик; гаркіт; метушня

2. v

1) піднімати тривогу; подавати сигнал тривоги; попереджати про небезпеку

2) військ. піднімати по тривозі

3) стривожити; схвилювати; налякати; насторожити; викликати тривогу; стурбувати

4) сполохати

5) закликати до зброї; підняти (на боротьбу)

* * *

1) тривога, сигнал небезпеки, аварійний сигнал попередження про небезпеку; тривожна сигналізація, звуковий сигнал попередження; сигнальний дзвінок, гудок; вiйcьк. бойова тривога; icт. заклик до зброї

2) будильник ( alarm clock)

3) сум'яття, страх; тривога

4) акцент ( акцентований удар ногою при просуванні вперед- фехтування)

1) зняти тривогу, дати сигнал тривоги; попередити про небезпеку; вiйcьк. підняти по тривозі

2) стривожити, схвилювати; налякати; насторожити; викликати тривогу; сполохати ( птахів)

СОВІСТЬ - категорія етики, що характеризує моральну діяльність особистості через її здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно визначати зміст морального обов'язку, вимагати від себе його дотримання і давати самооцінку власних вчинків; одна з форм моральної самосвідомості, через котру здійснюється осмислення, контроль, санкціонування та критичний перегляд моральних настанов людської суб'єктивності. Етимологічно поняття "С." у багатьох європейських мовах пов'язане зі значенням "спільне знання", "свідомість", що характерно і для мов слов'янських, зокрема укр. Це слово походить від архаїчного префікса "со", що має широкий спектр значень, включаючи спільність дії, і "відати" - "знати". Розвиток моральної свідомості закріпив за поняттям "С.", крім усвідомлення власного ставлення до моральних вимог суспільства, значення переживання й засвідчення особливої, змістовної позиції суб'єкта моральної діяльності. Першими серед античних філософів поставили проблему С., очевидно, Демокрит та Сократ. Аристотель положенням "Нікомахової етики" про С. - "правдивий суд доброї людини" надав європейській традиції етичних пошуків певного забарвлення. Так, Кант розмірковує про "внутрішнє судилище" С. у випадку, коли людина порушує моральний закон - відступає від вимог категоричного імперативу. Разом з цим стає очевидним тісний зв'язок С. з обов'язком, а через нього - з добром і благом. С. як переживання самооцінки є можливою тільки на основі знання норм суспільної моралі, що стали внутрішнім переконанням. Вона дає про себе знати і негативними проявами (напр., відчуття провини), і позитивними - впевненістю в правильності і справедливості вчинку. Різні "іпостасі" С. зумовлені змістом людських уявлень про добро і зло, благо, справедливість, обов'язок. Цю залежність в абстрактній формі засвідчив Гегель, розглядаючи основні причини низки морально-психічних станів, позначених ним як "нечиста С.", "спляча С.", "муки С." тощо Н. іцше назвав нечисту С. "глибоким захворюванням", однак наголошував, що "це хвороба в тому сенсі, в якому хворобою є вагітність". Таким чином, "неспокій" С. починає розглядатись як стан, необхідний для становлення морального суб'єкта. Фройд виходив з того, що С. породжується конфліктом між підсвідомими потягами і суспільними заборонами. Послідовники Фройда вже розглядали С. як особливий різновид неврозу (Віттельс), а з точки зору функцій - як негативний феномен: С. - ярмо, що перетворює людське життя в муки і страждання Н. аукові дискусії навколо проблеми С. мали гучне відлуння в сфері політики: Гітлером С. була публічно оголошена химерою. В філософії марксизму феномен С. пов'язується з особливостями реального становища (буття) людини у світі. "С. привілейованих, - зазначав Маркс, - це і є привілейована С.". Отже, акцент робиться на соціальних детермінантах, що чинять вплив на С. і перешкоджають прояву її загальнолюдського змісту. Гайдеггер у свій спосіб пов'язує С. із буттєвою покликаністю людини, що звільняє останню від необхідності коритися зовнішнім авторитетам. "Совісна" людина бере на себе тягар вибору між добром і злом, у своїй діяльності орієнтується на власні критерії моральної оцінки. Через це моральну особистість завжди переслідує почуття невдоволеності собою, що є стимулом до самовдосконалення. Вона особливо чутлива до моральної йедовершеності світу в будь-яких проявах і, звичайно, С. її ніколи не може бути спокійною, "чистою". Можливо, надто емоційно, але точно це висловив у праці "Культура і етика" Швейцер: "Чиста С. є винахід диявола".

Шпенглер, Освальд (1880, Бланкенбург, Гарц - 1936) - нім. філософ, історик, один із основоположників сучасної філософи культури, представник філософії життя. В 1908 - 1911 рр. - викладач математики та історії в гімназії Гамбурга, з 1911 р. - вільний літератор в Мюнхені. Напередодні створення Веймарської республіки Ш. був близький до фашистських кіл, але в 1933 р. відхилив пропозицію націонал-соціалістів про співробітництво. Знаходився під впливом філософії Гете і Ніцше, проте, на відміну від останнього, робить акцент на сильній державності, а не особистості. В 1935 р., протестуючи проти нацистської фальсифікації творчості Ніцше, пориває стосунки с архівом Ніцше. Вихідне поняття онтології Ш. - поняття "органічного життя" у співвіднесенні з такими поняттями, як "час", "душа", "доля", "ритм", "такт". Ґрунтуючи на них свою культурологію і історіософію, Ш. визначає культуру як найвищу цінність, що пронизує всі сфери життя певного народу, надаючи йому неповторності й унікальності. В своїй основній праці "Занепад Заходу" Ш. піддає критиці ідею поступального прогресу та однолінійності світової історії, обґрунтовуючи тезу про множинність могутніх культур, кожна з яких має власну ідею, власну форму та власне життя. Кожному культурному "організму" відведений, за Ш., певний строк, протягом якого він проходить замкнений життєвий цикл, основними етапами якого є зачаття, народження, ріст, старіння і загибель. Вмираючи, культура перероджується в цивілізацію, в надрах якої будь-яка творчість втрачає сенс, вироджуючись у "спорт", техніцизм. Другою сферою прикладення сил "цивілізованої" людини, яка втратила культуру, стає політика, що має завойовницький характер, оскільки на зміну органічному розвитку в часі приходить просторова експансія. В філософії творчість світоглядних систем стає також неможливою, редукуючись до скепсису, який обертається історичним релятивізмом. У контексті цього підходу Ш. виокремлює вісім культур (єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, магія, греко-римська, або "аполлонівська", та західноєвропейська, або "фастівська"). Тотальне зведення всієї духовної діяльності до тих чи тих проявів колективної "душі" культури приводить Ш. до висновку про притаманність кожній культурі не тільки самобутнього мистецтва, а і самобутніх точних наук - математики, фізики. Сучасну епоху Ш. витлумачуєяк трагічний час загибелі західноєвропейської культури та очікування нової, ще не народженої, яку пов'язує з Росією та Балканами. Філософія Ш. знайшла відгук у творчості Тойнбі, Ортега-і-Гассета, Гайдеггера, Лосева, стимулюючи розвиток оригінальних, відмінних від пшенглеровської, концепцій культури.

[br]

Осн. тв.: "Метафізична засаднича ідея філософії Геракліта" (1904); "Занепад Заходу: Загальні риси морфології світової історії". У 2 т. (1920 - 1922); "Людина і техніка: До філософії життя" (1931); "Час рішень" (1933).

1) тривога, сигнал небезпеки, аварійний сигнал попередження про небезпеку; тривожна сигналізація, звуковий сигнал попередження; сигнальний дзвінок, гудок; вiйcьк. бойова тривога; icт. заклик до зброї

2) будильник ( alarm clock)

3) сум'яття, страх; тривога

4) акцент ( акцентований удар ногою при просуванні вперед- фехтування)

1) зняти тривогу, дати сигнал тривоги; попередити про небезпеку; вiйcьк. підняти по тривозі

2) стривожити, схвилювати; налякати; насторожити; викликати тривогу; сполохати ( птахів)

Об одном и том же можно сказать нейтрально, а можно сильно, жестко, оскорбительно. Для последнего в любом языке есть известные всем живущим в нем "опасные" слова. Произносить их при всех, за исключением, в ряде случаев, членов своей узкой социальной группы, считается вульгарным и неприличным. Такие слова обычно касаются, во-первых - всего воспринимающегося омерзительным подсознательно, на уровне чувств: противно-грязного, скользко-липкого, плохо пахнущего ит.д. Во-вторых - это все, имеющее отношение к сексуальным и выделительным функциям: прямые названия "срамных" мест человека и соответствующих процессов. Наконец, в-третьих - здесь все, что связано с потусторонним миром. Так у многих народов грешно (а значит, неприлично и запрещено) взывать вслух к богам, не говоря уж об апелляциях и отсылках к разного рода чертям (например - собачьим).

Английский язык такими в разной степени "опасными" словами очень богат.

Многочисленные грубые, оскорбительные и унизительные термины люди используют, чтобы выразить отрицательное отношение к чему-то, а также для того, чтобы самоутвердиться, показать превосходство над собеседником. Такие слова окрашивают все как бы в грязные тона, принижая не только то, о чем, но и того, с кем говорят.

Самые "опасные" слова и их производные являются и самыми грубыми ругательствами - матом (по-английски - vulgar words, swear words, curse, obscenities). Мат - это не непосредственно сленг, хотя именно в низших слоях общества, где нелитературных жаргонных словечек масса, он обычно употребляется через слово. Зато мат никогда не используется в вежливом разговоре. Лишь в специальных ситуациях, например во взрослой мужской компании пьющих работяг, он может быть в ходу и в качестве сленга.

- Вовочка, ну хоть какие-то хорошие слова ты знаешь? Что, например, твой папа говорит, когда радуется гостю?

- Ё* твою мать! Кто к нам пришел!

В формальных ситуациях вульгарные слова абсолютно исключены. В классе (потому про Вовочку и смешно), офисе и любых официальных местах использовать их совершенно немыслимо. То есть, технически-то возможно, но это неминуемо повлечет за собой неприятные для автора-исполнителя последствия. Мат недопустим в разговорах с начальством, старшими, учителями, детьми, малознакомыми ит.д.

В Америке употребление нецензурщины в неадекватной социальной ситуации способно мгновенно и навсегда испортить репутацию человека. Это как ширинку не застегнуть или прийти на фортепьянный концерт в резиновых сапогах и телогрейке. Будешь выглядеть неотесанным представителем низов или человеком без моральных принципов, пофигистом, которому наплевать на все, в том числе на то, что о нем подумают. После подобных подвигов найдется мало желающих с тобой водиться. Неформальная лексика в разговоре подразумевает некую близость, которая совершенно излишня, скажем, в служебных отношениях, особенно между лицами разными по рангу.

К табуированной лексике относится с одной стороны - самое страшное и опасное, а с другой - самое грязное, низменное и плохое. И общество инстинктивно старается не подходить к краю, за которым все это начинается. А для начала - просто запрещает говорить о том, что находится за гранью допустимого, будто бы ничего такого и нет.

Еще интересный момент. Самое сильное воздействие на человека оказывает не открытая демонстрация запретного, а намек на то, что вот оно, тут, рядом. Завеса, прикрывающая недозволенное, должна колыхаться, показывать на миг, что выше есть еще более запретное и интересное (вообще-то - ниже, но здесь сработала ассоциация с длиной юбки).

В целом же запретное и грубое неисчерпаемы (см. начало главы). Наивно думать, что неуклонное движение вперед по пути лингвистического прогресса когда-то сотрет грани между лексикой официальной и неформальной. Для живого языка это невозможно. Да, границы будут смещаться, но полная победа сил света над силами зла недостижима, ибо их состязание и есть жизнь. Мат, и русский, и английский, не исчезнет, но и не станет языком официальных коммюнике. У всякого беспредела есть свой предел. Абсолютная свобода, в том числе в словоупотреблении, такая же светлая утопия, как, скажем, коммунизм. В языке всегда будут слова разной степени обнаженности, в том числе и выходящей за рамки приличий (последние способны раздвигаться, но им не дано пропасть).

О том, что такое мат, почему ругаться и вредно, и полезно, и весело, а также о психологических корнях всего этого мы расскажем в соответствующих главах. А эту главу закончим классическим примером вульгарной речи.

1. Итальянский оргигинал цитаты: Vi baccio mille volte. La mia anima baccia la vostra, mio cazzo, mio cuore sono innamorati di voi. Baccio el vostro gentil culo e tutta la vostra persona.

2. Точный перевод на английский: I kiss you a thousand times. My soul kisses yours, my cock, my heart are in love with you. I kiss your nice ass and all your person.

3. Смягченный (традиционный) перевод: I kiss you a thousand times. My soul kisses yours, my penis, my heart are in love with you. I kiss your nice rear end and all your person.

Перевод цитаты выполнил А. Аранго, крупный аргентинский психоаналитик.

Он подчеркивал, что дословный перевод силен, ярок, возмутителен - к чему в оригинале автор и стремился. При смягчении, помещении текста "в рамки приличий", смысл не меняется, но сила воздействия уходит, острота теряется.

Цитата принадлежит перу Вольтера, а вовсе не поручика Ржевского (Любовные письма Вольтера, декабрь 1745 года (Lettres d'amour de Voltaire а sa niece, Paris, 1957)). Ругательство - это всегда усиление, акцент. Оно действует как окрик, но если кричать постоянно - никакого эффекта не будет. Сильное средство эффективно, пока им не злоупотребляешь. Вольтер это учитывал и использовал приведенные слова только там, где нужно. Чего мы и вам, уважаемый читатель, желаем.

КАТЕГОРІЇ ДІАЛЕКТИКИ - всезагальні філософські поняття, за допомогою яких розкривається суперечливий характер буття, його єдність і різноманітність, змінюваність і самозбереження Р. озглядувані в онтологічному плані, К.д. фіксують об'єктивну несумісність і, в той же час, нерозривність сторін буття ("протилежність", "єдність протилежностей", "рух", "розвиток" і т.п.). Як форми логічного пізнання, вони характеризують рух мислення через логічні суперечності, що не можуть бути усунені існуючими формальними методами і потребують сутнісного аналізу досліджуваної ситуації, як це має місце, наприклад, в апоріях Зенона, антиноміях Канта, логіці Гегеля, "Капіталі" Маркса, деяких софізмах, тезах про корпускулярно-хвильову подвійність мікрооб'єктів, тваринно-соціальну сутність людини та ін., у випадках дослідження перехідних і "межових" ситуацій і т.д. (абстрактне, або розсудкове, негативно-розумне, позитивно-розумне мислення; теза, атитеза, синтез; чуттєво- конкретне, абстрактне, мислено-конкретне). Рух пізнання відбувається в цьому разі за законами не формальної, а діалектичної логіки, змінюючи одні форми раціонального мислення на інші і синтезуючи їх. В гносеологічному аспекті К. д. можна систематизувати на ті, що характеризують рух (тотожність - відмінність, перервне - неперервне, конечне - безконечне, одиничне - загальне, абсолютне - відносне, внутрішнє - зовнішнє та ін.), становлення і деградацію (буття - небуття - становлення; якість - кількість - міра; старе - нове - оновлення; покладання - заперечення - зняття; минуле - сучасне - майбутнє; виникнення - зникнення - відродження та ін.) та розвиток. Серед останніх виділяють категорії детермінації (безпосереднє - опосередковане; причина - наслідок; умова - обумовлене; необхідність - випадковість; можливість - дійсність та ін.) та категорії формоутворення (форма - зміст; частина - ціле; елементи - структура; стан - функція та ін.). У відповідності зі зміною системи філософських категорій в цілому (досить згадати відмінність систем категорій Платона,Аристотеля, Канта і Гегеля) К. д. перебувають У русі, відповідно до накопичення знань про суперечності, відкриття їх нових форм і узагальнення цієї інформації. На цьому шляху певні поняття втрачають статус К. д. (як це сталося у Новий час з рядом категорій теологічної діалектики), інші набувають категоріального статусу. Сьогодні на шляху до цього перебувають такі поняття, як "самоідентичність", "подія", "конфлікт", "катастрофа", "синергія", "тотальність", "сизигія", "межовість" та ін. Взагалі ж, оскільки філософське знання, як граничне, має антиномічний характер за самою своєю сутністю, між категоріями філософії і К.д. немає різких меж. В різних філософських системах, в залежності від акцентів на тих чи тих суперечностях буття, різні комплекси категорій можуть відігравати домінуючу роль як К.д. Історичний процес лише виявляє різні способи цього домінування.

АНТИТЕЗА ( від ΓρβΗΒΚ.άντιθεσιζ - протиставлення) - 1) У логіці - судження, яке суперечить тезі. А. є необхідною складовою частиною непрямого доведення. 2) В нім. класичній філософії - другий ступінь визначення думки, зміст якого становить категорія, протилежна вихідній, протиставлена їй (буття - небуття, необхідність - випадковість, явище - сутність та ін.). А. дослідив Фіхте в понятті тріади, завершальною ланкою якої був синтез протилежних понять Ф. іхте належить ідея антитетичного методу - методу протиставлення. Самостійного значення цей метод набуває у тих мислителів (або в певний період їхнього розвитку), в яких домінуючою є критика попередніх вчень. Така антитетика характерна для критичної філософії Канта, особливо його вчення про антиномії, кожна з яких складається з двох положень - тези і А., але відсутній їхній синтез; для Фоєрбаха - в період, коли він розгорнув систематичну критику ідеалізму Гегеля, для деяких ранніх творів Маркса. Позитивна А. переносить акцент на синтез, поєднання протилежностей, негативна ж веде до відкидання однієї з них.

БОГОСЛОВ'Я, теологія (від грецьк. τεός - Бог і λόγος - вчення) - розроблена певною конфесією система обґрунтування і захисту свого розуміння надприродної сутності - Бога, істинності своєї догматики, канонів і богослужбової практики. Так, системи Б. різних християнських конфесій відрізняються, насамперед, комплексом дисциплін та їх цільовим призначенням. Православне Б., зокрема, включає: основне, або апологетичне, Б., покликане обґрунтувати і захищати вихідні християнські положення в суперечках з інаковіруючими і невіруючими; догматичне Б., що доводить боговстановленість та істинність догматів, включених у Нікейсько-Константинопольський символ віри; моральне, або практичне, Б., яке визначає вчинки християнина в земному житті з метою здобуття ним вічного блаженства у потойбіччі; порівняльне, або викривальне Б., спрямоване на обґрунтування переваг православ'я серед інших християнських конфесій. До православного Б. входить також патрологія, екзегетика, еклезіологія, церковна археологія. Не менш складним є католицьке і протестантське Б. Історично так склалося, що термін "Б." вживається на означення богословської теорії православ'я, а термін "теологія" - католицизму, протестантизму та ін. Термін "теологія" у близькому до названого змісту вперше використав Аристотель. Теологію як вчення про першопричину він включив до філософії. Тома Аквінський, розрізняючи істину віри та істину розуму, теологію і філософію, разом із тим вважав, що вони доповнюють одна одну. У пізніші часи християнська теологія поділилась на природну і надприродну. їх взаємозв'язок осмислюється в контексті антиномії природи і благодаті. Для теології XX ст. характерною є зміна акцентів і орієнтацій, перегляд деяких усталених догматів і принципів, розширення поля інтерпретаційної сфери.

Драгоманов, Михайло Петрович (1841, Гадяч, Полтавщина- 1895) - укр. філософ, історик, літератор, політолог, соціолог. Начався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту (1863). 1864 - 1875 рр. - викладає історію в цьому ун-ті, веде резонансну публіцистичну діяльність, стає одним з лідерів Київської Громади. Вимушений емігрувати після репресивного звільнення з ун-ту, Д. у 1876 - 1889 рр. плідно і активно працював у Женеві як політик, науковець, видавець і публіцист. Брав участь у створенні "Женевського гуртка" - першого укр. соціалістичного осередка, здійснював - через Павлика та Франка - визначальний вплив на укр. радикальний рух у Галичині. 1885 р. Д. через свої ліві погляди позбавляється підтримки київських "українофілів"; продовжує тісно співпрацювати з галицькими молодими інтелігентами у розробці теоретичних засад радикального руху і в розробці філософії національної ідеї. Людина різнобічного обдарування, Д. здійснив вагомий внесок в історію, літературну критику і літературознавство, етнографію і фольклористику, політологію і соціологію, філософію політики і філософію історії. Розпочавши розбудову своїх світоглядних позицій з ідеї романтизму, Д. згодом формує досить еклектичний світогляд з орієнтацією на наукове тлумачення світу, філософськими домінантами якого були позитивістські засади. Віддаючи перевагу ідеям Прудона, в т.ч. й соціалістичним, Д. і щодо них, як і щодо всіх інших ідейних феноменів доби (напр., близької йому концепції Конта) був, за власним визначенням, єретиком, послідовно реалізуючи засади критицизму, без яких неможливе самостійне теоретизування. Його гаслом стало - "в культурі - раціоналізм, у політиці - федералізм, у соціальних справах - демократизм". Проте декларований раціоналізм підлягає внутрішнім обмеженням, оскільки у філософії Д. присутні властиві укр. духовній традиції антропологічні акценти й етична зорієнтованість. У системі цінностей беззастережний пріоритет віддано людині, її свободі й гідності, а його соціалістичні ідеї мають виразне етичне забарвлення ("етичний соціалізм"), у світлі якого піддано критиці як рос. народництво з його націленістю на бунт, так і марксизм з його революціонаризмом. В центрі історіософії Д. - ідея суспільного поступу. Рушієм прогресу є не окремі ("історичні") народи, а весь склад людства З. містом суспільного поступу є збагачення духовної культури і зміцнення соціальної справедливості, критерієм - утвердження ідеї невід'ємних прав людини. Філософія політики Д. ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою, вищою вартістю визнається особистість. Суспільно-політичним ідеалом Д. є "безначальство", анархічний лад, суть якого становить спілка добровільних асоціацій вільних і рівних осіб, з усуненням із суспільного життя авторитаризму - через федералізм і самоуправління громад як самостійних соціальних одиниць і регіонів. До асоціацій Д. відносив і нації - необхідні елементи суспільної організації людства: "Людство є лише сукупність націй". Нації - історичні утворення; немає незмінного національного характеру, він є результатом історичного розвитку спільноти і тому доконче мінливий. Але попри всю суттєвість націй, для Д. пріоритетними залишаються громади, що є своєрідними суспільними молекулами. Примат громад не тільки надав соціалізмові Д. своєрідного ("громадівського") характеру, а й вплинув на його прихильність до засад федералізму: федеративна спілка вільних самоврядних громад має явні переваги щодо унітарної держави, оскільки створює передумови для вищого ступеня людської свободи. У цій позиції знайшли відбиток і традиціїкирило-мефодіївців, яків критиці централізму імперської влади та відстоюванні політично-національної автономії України у федеративній спілці громад. Водночас до головних політичних завдань українства Д. відносив усвідомлення національної єдності українців, поділених між різними національними утвореннями. У розвитку національної самосвідомості вирішальна роль належить культурницькій діяльності та освіті, здійснюваним укр. свідомою інтелігенцією. Цей культурницько-просвітницький акцент ґрунтувався на визнанні пріоритетним еволюційного шляху просвіти щодо революційних форм історичних змін. Але Д. не заперечував ні можливості революційних змін, ні того, що національне визволення - українців передусім - невіддільне від соціальної емансипації; адже у націй, позбавлених власних привілейованих верств, зведених, як українці, до селянської маси, національний і соціальний рухи зливаються воєдино. Як переконаний ліберал, Д. обстоював відокремлення церкви від держави і секуляризацію громадського і культурного життя.

[br]

Осн. тв.: "Малоросія в її словесності" (1870); "Література російська, великоруська, українська і галицька" (1873); "Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XVI - XVII ст." (1875); "Антракт з історії українофільства" (1876); "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879); "Чудацькі думки про українську національну справу" (1892); "Листи на Наддніпрянську Україну" (1894); "Зібрання політичних творів". В 2 т. (1905-1906) та ін.

ДРУЖБА - міжособисті стосунки, що виникають внаслідок індивідуального вибору, ґрунтуються на спільності духовних інтересів та взаємній прихильності. Слово "Д." походить від давньослов'янського "дроужьба", що тлумачиться як близькість, товаришування, товариство. Історично становлення Д. обумовлене поступовою втратою кровнородинними відносинами статусу абсолютної цінності. Міжособистісне спілкування поступово індивідуалізується й психологізується, акцент у ньому переноситься з договірних стосунків на емоційну прихильність. Тлумачення Д. у давньогрецьк. філософії фіксують зрушення у розумінні цього терміна від універсальної космічної сили (Емпедокл) до поцінування міжіндивідуальної близькості, вояцького товариства (Гомер), далі - до високої духовної спорідненості, що перевершує родинну (Платон). За Аристотелем, Д. - сама по собі благо, одна з найнеобхідніших чеснот, "набута якість душі". Геродот першим ужив поняття "політична Д.", яке поширюється на міжособистісні стосунки. Набувши більш раціонального і вибіркового характеру, Д. означає відтепер взаємини однодумців, людей, об'єднаних спільними інтересами. Саме таке розуміння Д. переходить у римську культуру. У Ціцерона знаходимо положення, що свідчить про перетворення дружніх стосунків з інституціалізованих на морально-психологічні. В Середні віки складається канон Д., що утверджує як її провідну характеристику - становість. Життєвий побут села зводив зазвичай дружні зв'язки до стосунків родичів і близьких сусідів. Психологічна інтимність була знову реабілітована в Нові часи. Гуманісти Відродження сприяли формуванню розуміння Д. як інтелектуального спілкування, в основу якого покладено спільність духовних інтересів. Довершена Д. добровільна, незалежна й неділима (Монтень). Од часів Просвітництва Д. починає осмислюватися у контексті її моральних цінностей. Її вважають однією з найзагальніших передумов моралі. В романтизмі Д. набуває значення світоглядного й життєбудівничого принципу, що відповідає інтимній безпосередності суб'єктивного ставлення до світу. Серед найважливіших образів Д. XX ст. - досить суперечлива гама - від наближеної до умов ясперсівської "екзистенційної комунікації" Д. героїв Ремарка (взаємне тяжіння людей, спустошених сучасною відчуженою й технізованою цивілізацією), до ідеологічно зумовленої людської солідарності, характерної для тоталітарних режимів (напр., деклароване за радянськіх часів гасло "Людина людині - друг, товариш і брат").

СОБОРНІСТЬ - ключове поняття рос. релігійно-філософської думки XIX - XX ст. С. визначалася Хомяковим і пізніше Бердяєвим як подолання кофлікту між індивідуальністю і колективом у спільному діянні любові, як духовне єднання людей безпосередньо один з одним, вільне від диктату державних і політичних структур. Хомяков протиставляв православний тип духовного єднання в любові більш формальної зовнішньо організованим католицькій і протестантській спільнотам. Федоров наголошував, що справжнє духовне єднання людей по типу Божественної Трійці відбудеться в ім'я "спільної справи" - спільної праці задля перемоги над смертю і загального воскресіння. В філософській системі B. Соловйова ідея С. була пов'язана з ідеєю всеєдності: людство розглядалось як соборний або суспільний організм, а C. визначалася як пошук людьми у житті такої форми всеєдності, яку вони мають у Бозі. Рос. релігійно-філософська думка розглядала ідею соборної свідомості як факт слов'янської ментальності. Персонал істичним уособленням С. Соловйов, Булгаков, Флоренський вважали Святу Софію - як соборний, зібраний воєдино Всесвіт, як всесвітнє соборне буття людей, культури і природи. Булгаков визначав С. як віднайдення себе у єднанні з іншими, шукав місце ідеї Святої Софії серед основних ідеалів християнства, формулював ідеї християнського соціалізму як суспільної конкретизації ідеї С. Він писав, що натуральні С. (народ, клас, людство, держава) входять до вищої в порядку ієрархії - С. церковної. Флоренський визначав Софію як всеобіймаючу любов і як художницю при Бозі. Якщо Соловйов робив акцент на глобальній єдності світобудови, всеєдності людства, то Флоренський шукав конкретизації цієї цілісності у множинності проявлених аспектів життя Всесвіту і людства Б. ердяєв підкреслював зв'язок ідеї С. з центральною в християнстві ідеєю загального спасіння. Соборна солідарність людства, де кожний відповідає за всіх, де спасіння можливе лише разом з усіма іншими людьми, мала перевагу перед фактом розділення людей на праведних і грішних. Бердяєв писав, що як в Ісусі Христі відбулося індивідуальне втілення Бога в людині, так у християнському людстві відбудеться колективне, соборне втілення Бога. Ідея С. корелювала з історіософічною ідеєю (яку розділяли практично всі представники рос. релігійної філософії від ранніх слов'янофілів до О. Лосева.) про те, що дух індивідуалізації і відчуження, який домінує в сучасній Європі, має бути замінений духом нової органічної епохи людства.